Кристалурія — це не просто наявність солей у сечі, а прояв глибших метаболічних і біохімічних порушень, які за відсутності комплексного підходу до лікування схильні до рецидивів і прогресування. Одним із ключових чинників, що впливають на стійкість до терапії, є оксидативний стрес — дисбаланс між утворенням вільних радикалів і здатністю організму їх нейтралізувати. За таких умов активні форми кисню ушкоджують клітини ниркового епітелію, порушуючи їх бар’єрні та метаболічні функції. Уражений епітелій втрачає захисні властивості, стає більш чутливим до адгезії кристалів, що сприяє формуванню ядра майбутніх каменів.
Крім того, оксидативний стрес запускає локальне запалення, активуючи прозапальні цитокіни, що додатково поглиблює ушкодження тканин. В умовах хронічного запалення порушується виділення природних інгібіторів кристалоутворення, таких як цитрат і білок Тамма-Горсфалла. Одночасно посилюються метаболічні зрушення — зокрема, підвищується утворення оксалатів не лише з щавлевої кислоти, що надходить з їжею, але й за рахунок окислення аскорбінової кислоти та порушення обміну гліоксалату. Це особливо актуально при наявності системного або тубулоінтерстиціального ацидозу, який знижує pH сечі, створюючи сприятливі умови для осадження солей кальцію.
У зв’язку з цим, навіть за правильної дієтичної корекції, достатнього питного режиму та ощелачування сечі, без усунення оксидативного компонента зберігаються умови для повторного утворення кристалів. Отже, важливим напрямом терапії кристалурії та метаболічної нефропатії стає застосування антиоксидантних і мембраностабілізувальних засобів, здатних не лише захистити нирковий епітелій від ушкодження, а й знизити рівень запалення та нормалізувати обмін речовин, залучених у кристалогенез. Лише комплексний підхід з обов’язковим урахуванням оксидативного стресу дає змогу досягти стійкої ремісії та попередити формування сечових каменів.